Світлана Лєвашова




НазваниеСвітлана Лєвашова
страница4/122
Дата04.09.2012
Размер9.76 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   122

3. Перші “ластівки”


Другим моїм найулюбленішим захопленням було читання, яке так і залишилося моїм великим коханням назавжди. Я навчилася читати в три роки, що, як виявилося пізніше, було вельми раннім віком для цього заняття. Коли мені було чотири, я вже, “захлинаючись”, зачитувалася своїми улюбленими казками (за що й поплатилася на сьогодні своїми очима).

Я обожнювала жити з моїми героями: співпереживала і плакала, коли щось йшло не так, обурювалася і ображалася, коли перемагало зло. А коли казки мали щасливий кінець – тут уже все яскраво сяяло “рожевим кольором”, і мій день ставав справжнім святом. Смішно і сумно згадувати ці дивовижно чисті дитячі дні, коли все здавалося можливим, і все було абсолютно реальним. Наскільки реальним – я не могла тоді навіть передбачити. Це сталося, коли я з черговим захопленням читала одну зі своїх улюблених казок. Відчуття було настільки яскравим, що я пам'ятаю, неначе це сталося лише вчора: звичний світ довкола мене раптом кудись зник, і я опинилася у своїй улюбленій казці. Я маю на увазі – насправді опинилася. Усе довкола було реально живе, рухоме, мінливе… і абсолютно приголомшливе. Я не знала напевно, скільки пробула в цьому дивовижному світі, але коли це раптом зникло, всередині залишилася якась хворобливо-глибока дзвінка порожнеча…

Здавалося, що наш “нормальний” світ раптом втратив усі свої барви, настільки яскравим і барвистим було моє дивне видіння. Я не хотіла з ним розлучатися, не хотіла, аби це закінчилося... І раптом відчула себе настільки “обділеною”, що ревно розплакалася і кинулася скаржитися всім, кого в той момент знайшла, про свою “незворотну втрату”. Моя мама, яка, на щастя, в той час знаходилася вдома, терпляче вислухала мій плутаний лепет, і взяла з мене обіцянку поки не ділитися своєю “незвичайною” новиною з друзями.

Коли я здивовано запитала: – Чому? – мама розгублено сказала, що це поки буде нашою таємницею. Я звичайно погодилася, але це здавалося трішки дивним, оскільки я звикла відкрито ділитися всіма своїми новинами в колі своїх друзів, і тепер це раптом чомусь було заборонено. Поступово моя дивна “пригода” забулася, оскільки в дитинстві кожний день, звичайно, приносить щось нове і незвичайне. Але одного дня це повторилося знову, і вже повторювалося майже щоразу, коли я починала щось читати.

Я повністю занурилася у свій дивний казковий світ, і він здавався мені набагато реальнішим, ніж усі інші звичні “реальності”. І я ніяк не могла збагнути своїм дитячим розумом, чому моя мама дедалі менше захоплюється моїми натхненними розповідями…

Моя бідна добра мама!.. Я можу лише тепер уявити собі, після стількох прожитих років, що вона повинна була пережити! Я була її третім і єдиним дитям (після померлих при народженні моїх брата і сестри), яке раптом занурилося незрозуміло в що і не збирається звідти виходити!..

Я досі вдячна їй за її безмежне терпіння і намагання зрозуміти все, що відбувалося зі мною тоді, і всі подальші “божевільні” роки мого життя. Думаю, що тоді багато їй допоміг мій дід. Так само, як він допомагав мені. Він знаходився зі мною завжди, і напевно тому його смерть стала для мене найгіркішою і найбільш непоправною втратою моїх дитячих років.

4. Втрата


Пекучий, незнайомий біль жбурнув мене в чужий і холодний світ дорослих людей, вже ніколи більше не даючи змоги повернутися назад. Мій неміцний, світлий, казковий дитячий світ розбився на тисячі дрібних шматочків, яких (я звідкись знала) мені вже ніколи не вдасться повністю відновити. Звичайно ж, я все ще залишалася малою шестирічною дитиною, з моїми мареннями і фантазіями, та водночас вже знала напевно, що не завжди цей наш дивовижний світ буває таким казково красивим, і не завжди в ньому, виявляється, безпечно існувати...

Я пам'ятаю, як буквально за декілька тижнів до того страшного дня ми сиділи з дідусем в саду і “слухали” захід. Дідусь чомусь був тихим і сумним, але цей смуток був дуже теплим і світлим, і навіть якийсь глибоко добрий… Тепер я розумію, що він тоді вже знав, що дуже скоро треба буде йти… Але, на жаль, не знала цього я.

– Колись, через багато, багато років... коли мене вже не буде поряд з тобою, ти так само дивитимешся на захід, слухатимеш дерева… і, можливо, згадаєш інколи свого старого діда, – дзюрчав тихим струмочком дідів голос. – Життя дуже дороге і гарне, маля, навіть якщо часом воно здаватиметься тобі жорстоким і несправедливим... Що б із тобою не трапилося, запам'ятай: у тебе є найголовніше – твоя честь і твоя людська гідність, яких ніхто в тебе не зможе забрати, і ніхто не зможе їх втратити, окрім тебе… Бережи це, маля, і не дозволь нікому тебе зламати, а все інше в житті можна надолужити...

Він гойдав мене, як маленьку дитину, у своїх сухих і завжди теплих руках. І було так дивно спокійно, що я боялася дихати, аби випадково не злякати цю дивну мить, коли зігрівається і відпочиває душа, коли весь світ здається величезним і таким незвичайно добрим… як раптом до мене дійшов сенс його слів!!!

Я схопилася, як скуйовджене курча, задихаючись від обурення і, як на зло, ніяк не знаходячи в своїй голові, що “збунтувалася”, таких потрібних у цей момент слів. Це було так образливо і зовсім несправедливо!.. Ну чому в такий чудовий вечір йому раптом знадобилося заводити розмову про те сумно-неминуче, що (вже розуміла навіть я) рано чи пізно повинно було статися?!.. Моє серце не хотіло цього слухати і не хотіло такого ”жаху” приймати. І це було досить природно – адже всі ми, навіть діти, настільки не хочемо визнавати собі цей сумний факт, що прикидаємося, ніби воно не станеться ніколи. Може з кимсь, десь, колись, але лише не з нами... і ніколи

Звичайно, вся чарівність нашого чудового вечора кудись зникла і вже не хотілося ні про що більше мріяти. Життя знову ж таки давало мені зрозуміти, що, попри всі наші намагання, не так уже й багато нам насправді дано право на цьому світі мати… Смерть мого дідуся насправді перевернула все моє життя в буквальному розумінні цього слова. Він помер на моїх дитячих руках, коли мені було лише шість років. Сталося це раннього сонячного ранку, коли все довкола здавалося таким щасливим, ласкавим і добрим. У саду радісно перегукувалися перші пташки, що прокинулися, весело передаючи одна одній останні новини. Тільки-но відкривала свої вмиті вранішньою росою очі розніжена останнім вранішнім сном рожевощока зоря. Повітря було напоєне дивовижно ”смачними” запахами літнього буйства квітів.

Життя було таким чистим і прекрасним!.. І вже ніяк неможливо було уявити, що в такий казково-дивний світ могла раптом безжалісно увірватися біда... Вона просто не мала на це жодного права!!! Але недаремно ж кажуть, що біда завжди приходить незвано і ніколи не запитує дозволу увійти. Так і до нас цього ранку вона увійшла не постукавши і, граючись, зруйнувала мій, так начебто добре захищений, ласкавий і сонячний дитячий світ, залишивши лише нестерпний біль і страшну, холодну порожнечу першої в моєму житті втрати…

Цього ранку ми з дідусем, як завжди, збиралися піти до нашого улюбленого лісу по суниці, які я дуже любила. Я спокійно чекала його на вулиці, як раптом мені здалося, що звідкись подув пронизливий крижаний вітер, і на землю опустилася величезна чорна тінь. Стало дуже моторошно і самотньо... У будинку, окрім дідуся, на той момент нікого не було, і я вирішила піти поглянути, чи не сталося з ним чогось. Дідусь лежав на своєму ліжку дуже блідий, і я чомусь відразу зрозуміла, що він помирає. Я кинулася до нього, обійняла і почала трясти, намагаючись будь-що-будь повернути його назад… Потім стала кричати, кликати на допомогу. Було дуже дивно – ніхто мене чомусь не чув і не приходив, хоча я знала, що всі знаходяться десь поруч і напевно повинні мене почути. Я тоді ще не розуміла, що це кричала моя душа…

У мене з'явилося моторошне відчуття, що час зупинився і ми обоє в той момент знаходимося поза ним. Неначе хтось помістив нас обох у скляну кулю, в якій не було ні життя, ні часу… І раптом я відчула, як все волосся на голові стає дибки. Я ніколи не забуду цього відчуття, навіть якщо проживу сто років!..

Я побачила прозору сутність, що світилася, яка вийшла з тіла мого дідуся і, підпливши до мене, почала м’яко в мене вливатися… Спочатку я сильно злякалася, але відразу ж відчула заспокійливе тепло і чомусь зрозуміла, що нічого поганого зі мною не може статися. Сутність струменіла світлим осяйним потоком, легко і м’яко вливаючись у мене, і ставала дедалі меншою, ніби поволі ”танучи”... А я відчувала своє тіло величезним, вібруючим і надзвичайно легким, майже “летючим”.

Це був момент злиття з чимось незвичайно значним, всеохопним, чимось неймовірно для мене важливим. А потім був моторошний, всепоглинаючий біль втрати, який налинув чорною хвилею, змітаючи на своєму шляху будь-яку мою спробу йому протидіяти. Я так плакала під час похорону, що мої батьки почали боятися, що захворію…

Біль повністю оволодів моїм дитячим сердечком і не хотів відпускати… Світ здавався лякливо холодним і порожнім… Я не могла змиритися з тим, що мого дідуся зараз поховають, і я не побачу його вже ніколи!.. Я злилася на нього за те, що він мене залишив, і злилася на себе, що не зуміла його врятувати. Життя було жорстоким і несправедливим... І я ненавиділа його за те, що доводилося ховати дідуся. Напевно, тому це були перші й останні похорони, на яких я була присутня за все моє подальше життя…
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   122

Похожие:

Світлана Лєвашова iconДиректор Департаменту охорони здоров’я та соціальних питань Світлана Горбунова-Рубан
Організаційний розвиток ігс харкова: куди рухаємося та чого бракує (фото, відео)
Світлана Лєвашова iconГоловний редактор газети «Гарт»(Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій
Світлана Короненко заступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії Україна
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib.znate.ru 2014
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница