Любченко павло миколайович




НазваниеЛюбченко павло миколайович
страница6/18
Дата26.01.2013
Размер2.72 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Рис. 1.1 Механізм реалізації принципу “людина – найвища соціальна цінність”



На шляху становлення й розвитку Україна потребує опрацювання власної концепції співвідношення особи і громадянського суспільства, механізмів формування влади й розвитку демократії. Цьому повинно передувати вивчення світового наукового і практичного досвіду. Ідеться, зокрема, як про теоретичні дослідження проблем громадянського суспільства, правової держави, прав та свобод людини і громадянина, так і про світову практику їх конституційного й законодавчого закріплення.


Висновки до розділу 1


1. Концепція громадянського суспільства є фундаментальним теоретичним підгрунтям цивілізаційного поступу людства. Вона пройшла низку етапів своєї еволюції й продовжує розвиватися. Аналіз ідей громадянського суспільства дозволяє зробити висновок про існування чотирьох періодів: а) поява витоків громадянського суспільства заснованих на елементарній саморегуляції життя людських спільнот (до XV ст.); б) становлення окремих інститутів громадянського суспільства (корпорації, релігійні інститути тощо) як відносно відокремлених від держави суб’єктів (XV – XIX ст.); в) зближення держави й інститутів громадянського суспільства на підставі розуміння взаємозумовленості їх розвитку (XX ст.); г) поступова інтеграція державних органів в систему громадянського суспільства, як основних управлінських інститутів і посилення впливу народу на органи публічної влади (кінець XX ст. – початок XXI ст.).

2. Категорія «громадянське суспільство» є якісною характеристикою розвитку певного соціуму, в якому досягнуто високого рівня утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Для такого суспільства характерні наступні основні риси: а) визнання прав, свобод і законних інтересів людини, обов'язковість їх забезпечення державою та іншими інститутами громадянського суспільства; б) високий рівень правової культури громадян; в) невтручання органів публічної влади у приватне життя індивідів; г) свобода слова, пересування та інші свободи, забезпечені владно-правовим захистом; д) неухильне дотримання конституційних принципів в організації публічної влади; е) загальна постійна поінформованість людини у справах суспільства й держави; є) самоврядування й самоорганізація; ж) звичаї й традиції; з) виборність органів публічної влади на певний строк та їх підзвітність; и) приватна власність як матеріальна основа особистої свободи індивіда; і) розвиток господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції й вільному ринку; й) високий рівень значущості й розвитку громадської думки; к) розвиненість та ефективність правової системи; л) справедливе правосуддя; м) становлення й розвиток різноманітних видів об’єднань (політичних, економічних, культурних, релігійних, професійних та ін.).

3. У громадянському суспільстві повинні застосовуватися різноманітні способи регулювання відносин, як-то: а) владний вплив з боку держави – правове регулювання; б) самоуправління – безпосереднє або через органи місцевого самоврядування; в) економічне саморегулювання – дія законів ринку; г) застосування норм моралі; д) використання традицій та звичаїв. Між цими способами регламентації відносин має бути чітке розмежування, без тетального домінування одного з них.

4. На сучасному етапі суспільного розвитку формується й розвивається система права громадянського суспільства, підвалини якого складають конституційні права та свободи людини і громадянина. Вони визначають цілі й зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої й виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

5. Конституція України активно впливає на становлення й розвиток громадянського суспільства через: а) закріплення найважливіших політико-правових принципів, яких мають дотримуватися всі його інститути; б) становлення цілісної правової системи, орієнтованої на права особистості; в) недопущення необґрунтованого втручання органів публічної влади в життя людини і громадянина; г) закріплення завдань, функцій та компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування; д) визначення правових засад організації й функціонування структур громадянського суспільства

6. Для України характерна асиметричність у розвитку інститутів громадянського суспільства. Для досягнення оптимальної рівноваги необхідно убезпечити інститути громадянського суспільства від надмірних обмежень і позаправового впливу. Жоден із його інститутів не повинен бути домінуючим, а їх взаємодія має утворювати єдину цілісну систему для досягнення синергетичного ефекту. Для цього потрібні дієві механізми стримувань і противаг не лише в системі державної влади, а й у суспільстві в цілому.

7. Підгрунтям концепції побудови в Україні громадянського суспільства має стати консенсус щодо основних цілей, цінностей і напрямків розвитку політичного устрою. На відміну від раніше існуючих уявлень, у яких абсолютизувалися приватні інтереси, концепція сучасного громадянського суспільства повинна базуватися на визнанні необхідності забезпечення гармонійного поєднання приватних і публічних інтересів.

8. Громадянське суспільство – це система збалансовано розвинутих соціальних інститутів (держава, сім’я, місцеве самоврядування, громадські, релігійні організації (церква), профспілки, політичні партії, засоби масової інформації, суб’єкти господарювання; освітні, наукові і культурні установи; асоціації та інші об’єднання) і відносин (політичних, правових, економічних, соціокультурних, етнонаціональних, інформаційних, сімейних, моральних, релігійних, культурних тощо), які сприяють гармонійному розвитку людини як найвищої соціальної цінності, гарантують реалізацію й забезпеченість її прав та свобод і досягнення спільного блага.

9. Серцевиною громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси. Утворення всіх інститутів громадянського суспільства зумовлено тим, що існує необхідність забезпечення умов для нормальної життєдіяльності людини, реалізації й захисту її прав та свобод.

10. Трансформація держави в Україні в демократичну, соціальну, правову сприятиме становленню громадянського суспільства. Ці два процеси взаємозумовлені, суспільство, організоване недемократичною чи несоціальною, неправовою державою, не може характеризуватися як громадянське.


РОЗДІЛ 2

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ


2.1. Поняття й основні теорії місцевого самоврядування


Проголошення незалежності України сприяло активізації процесу демократизації суспільства й держави, пошукам такої організації публічної влади, яка відповідала б європейським стандартам і була спрямована на забезпечення прав і свобод людини. Важливим складником цього процесу є побудова оптимальної системи місцевого самоврядування, яка в сучасному світі сприймається як єдино можлива демократична й раціональна модель влади на місцях. Дослідження інституту місцевого самоврядування варто розпочинати, насамперед, з аналізу його поняття. У науковій літературі радянської доби широко досліджувалося самоврядування (а) національне, (б) професійне, (в) громадське, (г) як форма державної влади на рівні адміністративно-територіальних одиниць. У найбільш загальному виді під цим терміном розуміють відносно автономне функціонування певного колективу (організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям його членами норм і рішень, що стосуються його життєдіяльності, а також відсутністю в колективі розриву між суб’єктом та об’єктом управління [87, с. 5].

Більш детальне визначення пропонує В.Д. Ткаченко, на думку якого “самоврядування – це спосіб соціального управління загальними справами певної спільноти (утворення) людей, який ґрунтується на їх сумісній діяльності з прийняття рішень та їх здійснення”. При цьому йому притаманні такі риси, як-то: 1) наявність соціального управління; 2) належність повноти всієї влади певній спільноті (колективу) людей, члени якої визнають владу тільки власного об’єднання (тут має місце єдність, збіг суб’єкта й об’єкта управління); 3) саморегуляція, яка виявляється в тому, що всі члени об’єднання спільно виробляють загальні рішення (правила поведінки) – статути, положення, інструкції; 4) самоорганізація – проведення організаційних заходів з метою задоволення й захисту спільних інтересів; 5) здійснення влади безпосередньо об’єднаними суб’єктами або через засновані ними органи; 6) спільна діяльність по реалізації прийнятих рішень” [346, с. 79].

Самоврядування в межах адміністративно-територіальних одиниць, тобто організованим за територіальною ознакою, як правило, називають місцевим. Місцеве самоврядування – це багатогранне, комплексне політико-правове явище, науковий потенціал якого розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять і категорій, що сприяють оформленню відповідних теорій місцевого самоврядування. Останнім часом поряд з нормативним підходом щодо дослідження сутності місцевого самоврядування значного розвитку отримали соціологічний, системний, аксіологічний, гносеологічний, функціональний та ін. Плюралізм стосовно розуміння цього соціального явища зумовлено тим, що воно тісно пов’язано з іншими – державою, політикою, економікою, культурою, психологією, ментальністю [376, с. 51].

В Україні місцеве самоврядування визнається й гарантується на конституційному рівні. Аналіз конституційних норм, на наш погляд, дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування треба розглядати як (а) один із фундаментальних принципів конституційного ладу, (б) одну з форм народовладдя, (в) специфічну підсистему публічної влади, (г) форму залучення громадян до участі у вирішенні питань місцевого значення, (д) право, (е) системну організацію, (є) різновид суспільного управління.

1. Визнаючи місцеве самоврядування одним з принципів конституційного ладу, сутність якого полягає передовсім у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина, Основний Закон гарантує сталий розвиток цього інституту. У ст. 2 Європейської хартії про місцеве самоврядування зазначається, що принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві і, по можливості, в конституції країни [81, с. 11]. Його визнання й гарантування виявляється в тому, що Конституція України встановлює межі для законодавця: визначає параметри для подальшого нормативного регулювання й унеможливлює необґрунтоване втручання держави у сферу компетенції місцевого самоврядування. З огляду на важливість цього інституту для становлення й розвитку громадянського суспільства порядок визначення його засад віднесено ст. 92 Конституцією України до виключної сфери законодавчого регулювання.

Місцеве самоврядування, як підгрунтя конституційного ладу країни, сприймається більшістю вчених-правників, однак нормативного закріплення цього положення в українському законодавстві немає. Для порівняння: у ст. 1 Федерального закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації» від 06 жовтня 2003 р. закріплено, що місцеве самоврядування, будучи формою здійснення народом влади, становить одну з основ конституційного ладу [229]. Розвиток місцевого самоврядування європейським співтовариством розглядається як суттєвий внесок у побудову суспільств, що ґрунтуються на принципах демократії й децентралізації.

2. Як форма народовладдя місцеве самоврядування отримало своє закріплення в ст. 5 Конституції України, згідно з якою саме народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад, яке не може бути узурповано державою, її органами й посадовими особами. Самоврядування, на думку Ю. О. Тихомирова – це основний спосіб здійснення народовладдя, насамперед у масштабах суспільства, втілення інтересів народу та інших соціальних спільнот [341, с. 26]. Місцеве самоврядування зумовлюється об’єктивною заінтересованістю груп людей, людських колективів, об’єднаних за територіальною ознакою для вирішення спільно і під свою відповідальність важливих питань і проблем місцевого значення. У своїй реалізації воно спирається на інститути безпосередньої демократії (місцеві референдуми, вибори тощо), а також органи і посадових осіб місцевого самоврядування. Активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя – представницької й безпосередньої сприятиме розвитку самоврядування [82, с. 111]. На думку В. Є. Чиркіна, місцеве самоврядування – це влада територіального колективу, об’єднання громадян на певній території, влада народу цієї території, у її межах та з питань, визначених правовими актами держави [386, с. 453]. Вагомим аргументом на користь визнання місцевого самоврядування формою народовладдя є право його органів у межах, установлених Конституцією, володіти, користуватися, розпоряджатися об’єктами права власності Українського народу.

3. Місцеве самоврядування – особливий різновид публічної влади [18; 381; 385, с. 249-254]. Уже сама назва “самоврядування”, “самоуправління” вказує на наявність у ньому управлінських взаємовідносин, які є одним з видів відносин влади. Аналізуючи місцеве самоврядування, ми розрізняємо спеціальний суб’єкт – територіальну громаду, спеціальний об’єкт – питання місцевого значення і самостійність – ключову категорію, що характеризує його як самостійну підсистему публічної влади, що конституційно гарантується державою [143, с. 86]. Разом із тим необхідно зазначити, що місцеве самоврядування і муніципальна влада не є тотожними поняттями. Досліджуючи співвідношення цих понять, М. С. Бондар слушно зазначає, що виникнення, організація і функціонування муніципальної влади неможливі без місцевого самоврядування, але не будь-яке місцеве самоврядування є проявом муніципальної влади. Місцеве самоврядування є більш широким явищем, ніж муніципальна влада [39, с. 52; 53, с. 14]. Така позиція заслуговує на підтримку, оскільки дійсно муніципальна влада може розглядатися лише як одна з найважливіших характерних ознак місцевого самоврядування. Загальні збори, громадські слухання, місцеві ініціативи, самооподаткування хоч і є самостійними і важливими формами участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, проте ознак муніципальної влади вони не мають. Отже, місцеве самоврядування не можна зводити лише до муніципальної влади, тому що це явище набагато складніше й різносторонніше.

Як різновид організації публічної влади місцеве самоврядування, на думку Ю.М. Тодики, повинно забезпечити перш за все належний рівень керованості соціальної системи певного рівня, тобто місцевого співтовариства, яке проживає на відповідній території [357, с. 4]. У процесі його здійснення забезпечується вирішення питань місцевого значення, що, безумовно, поєднано з виникненням владних відносин. Визначення органів місцевого самоврядування як суб’єктів публічної влади ґрунтується на положеннях ст. 5 Основного Закону. Місцеве самоврядування структурно й організаційно відокремлене від державної влади й діє в межах Конституції й законів України автономно. За свою діяльність органи й посадові особи місцевого самоврядування відповідальні передусім перед територіальною громадою і лише за реалізацію делегованих повноважень – перед органами державної влади. Місцеве самоврядування не існує ізольовано від держави, бо в них спільне джерело влади – народ. Простежується функціональна близькість місцевого самоврядування й держави, адже їх органи й посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Гармонійне поєднання зусиль держави й місцевого самоврядування (по суті, рівноправних суб’єктів публічної влади) є однією з необхідних передумов оптимальної організації публічно-владного механізму суспільства.

4. Місцеве самоврядування – це форма самоорганізації населення на місцях, що виявляється в таких соціальних характеристиках, як самоуправління, самодіяльність, саморегулювання, самоконтроль. Будучи найпростішою природною формою організації управління будь-якої соціальної спільноти, самоврядування знаходить прояв і втілення у відповідних інституційних формах на всіх етапах еволюції суспільства й може розглядатися як внутрішньо іманентний останньому спосіб координації соціальних зв’язків, що має на меті реалізацію тих чи інших групових потреб, можливу завдяки об’єднанню спільних зусиль. Для самоврядування характерні нові зв'язки суб'єктів та об'єктів: суб'єкт стає об'єктом, а об'єкт набуває властивостей суб'єкта. Соціальні норми створюються шляхом прямого волевиявлення людей і служать їх самозобов'язанням, участь населення у громадських справах є найбільшою [343, с. 7]. Функціонально й організаційно воно є певною соціальною системою або тим організаційно-правовим механізмом, завдяки якому територіальні громади безпосередньо або через обрані ними органи здійснюють функції й повноваження місцевого самоврядування [216, с. 89].

Як форма громадянської самоорганізації соціуму місцеве самоврядування об’єктивно підвищує рівень керованості в суспільстві і престиж влади. На методологічну обмеженість аналізу місцевого самоврядування лише як публічно-правового інституту, звертав увагу Ю. М. Тодика, оскільки він спрямований виключно на публічні інтереси й не завжди враховує самостійне значення особи в його системі. Водночас громадянин, житель місцевого поселення, не просто бере участь у самоврядуванні, а разом з іншими його мешканцями здійснює його, реалізуючи свої права і свободи. Тому інститути місцевого самоврядування і всю його організаційну структуру, як і структуру громадянського суспільства в цілому, потрібно розглядати в органічній єдності з інститутами прав і свобод громадян, з правовим статусом особи як суб’єкта самоврядних відносин за місцем проживання [357, с. 5]. Правознавці Заходу розглядають самоврядування як інструмент розвитку місцевого співтовариства, як найбільш вдалу форму участі громадян в управлінні за межами парламенту [211, с. 48]. Оптимальне поєднання на рівні місцевого самоврядування влади і свободи, зовнішнього управління й самоорганізації населення дає можливість подолати традиційні, авторитарні за своєю суттю уявлення про демократію як виключно державної форми організації влади, яка начебто є єдиним джерелом і головним гарантом прав особи [39, с. 50]. Ю.М.Тодика і В.Д. Яворський зазначали, що місцеве самоврядування в Україні – це система, яка складається із сукупності демократичних організаційних форм (виборів) та інститутів прямої безпосередньої демократії (референдумів), інших форм волевиявлення населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці й виборних та інших органів, що реалізують його цілі, завдання та функції [361, с. 3].

У Конституції України закріплено лише найважливіші форми участі громадян у вирішенні питань місцевого значення – вибори й референдуми; інші ж форми (загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання, тощо) є предметом законодавчого регулювання. Розвинуте, з усталеними традиціями місцеве самоврядування сприятиме забезпеченню збалансованості відносин людини і держави, недопущенню повороту назад, до авторитаризму й тоталітаризму.

5. Місцеве самоврядування трактується як право. В. Шаповал вважає, що місцеве самоврядування є “правом і спроможністю” (тобто компетенцією і водночас дієздатністю) відповідних органів [389, с. 49]. У ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування визначається як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. Відповідно до ст. 3 Європейської хартії про місцеве самоврядування це не лише право, а й спроможність (але не територіальної громади, а органів місцевого самоврядування) в межах закону здійснювати регламентування й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення. У Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” враховано положення і Конституції України і Європейської хартії про місцеве самоврядування, а тому місцеве самоврядування формулюється як гарантоване державою право й реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення.

Відсутність чіткої законодавчої дефініції категорії “місцеве самоврядування” призводить до появи на практиці проблем, пов’язаних з браком автентичності понять, що закріплені в Конституції України, Європейській хартії про місцеве самоврядування, а також у Законі “Про місцеве самоврядування в Україні”. Виникає плутанина при визначенні суб’єкта, в інтересах якого має здійснюватися місцеве самоврядування, і при розробці правових засад функціонування механізму підзвітності, підконтрольності й відповідальності у цій системі. Недосконалість, притаманна існуючим нормативним трактуванням, спричиняє неоднозначне розуміння поняття “місцеве самоврядування” на практиці й потребує нагального усунення вказаних недоліків на законодавчому рівні [399, с. 120].

Аналізуючи конституційне визначення досліджуваної категорії, можемо зробити висновок, що однією з ключових характеристик місцевого самоврядування є самостійність його функціонування. Під самостійністю треба розуміти не лише право територіальної громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення без втручання інших владних структур, а й необхідність їх вирішення згідно з Конституцією і законами України. Іншими словами, йдеться про єдність прав та обов'язків, самостійності й відповідальності територіального колективу при розв’язанні питань місцевого значення. У свою чергу діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування означає, що вони несуть потрійну відповідальність за наслідки вирішення питань, віднесених до компетенції місцевого самоврядування: перед територіальною громадою, державою, фізичними та юридичними особами. Окремі правники пропонують місцеве самоврядування сприймати як одне з політичних прав – відповідне право громадянина, який проживає в “самоврядній” адміністративно-територіальній одиниці [389, с. 51].

6. Аналіз чинного законодавства України дає підстави для тлумачення місцевого самоврядування як системної організації з чітким внутрішнім взаємним підпорядкуванням, яка включає (а) територіальну громаду, (б) сільську, селищну, міську ради, (в) сільського, селищного, міського голову, (г) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, (д) районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, (е) органи самоорганізації населення. Водночас, кожне село, селище, місто має свою систему місцевого самоврядування, яка характеризується як єдністю, так і диференціацією й певною субординацією. У містах з районним поділом його система є найбільш складною: за рішенням територіальної громади міста або міської ради згідно із законодавством можуть утворюватися районні в місті ради, які мають свої виконавчі органи й обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету. Проект нової редакції закону про місцеве самоврядування в Україні містить більш широкий перелік суб’єктів системи місцевого самоврядування, до якого додатково включаються голови районних та обласних рад і їх виконавчі апарати. Крім того, пропонується надати право на об’єднання не лише територіальним громадам сіл, а й територіальним громадам селищ і міст для спільного розв’язання проблем місцевого значення.

7. Місцеве самоврядування – це різновид суспільного управління. На думку В. В. Цвєткова, процеси управління властиві лише складним, динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність з об’єктивною закономірністю даного середовища, до оптимізації й функціонування. Управління – це соціальна функція владно-організаційної діяльності, що забезпечує цілеспрямованість та узгодженість спільної праці й життя людей [377, с. 10]. В процесі розвитку суспільства змінювалася лише питома вага самоврядування щодо державної влади. Принцип самоврядування є універсальним, одним з найдавніших серед тих, що застосовуються в управлінні, починаючи з ранніх стадій еволюції людського суспільства [118, с. 485]. Управління суспільними справами здійснюється органами державної влади і органами місцевого самоврядування відповідно до вимог Конституції й законів України, що вимагає чіткого розмежування їх повноважень і максимальної узгодженості дій між ними. М. В. Цвік зазначає, що самоврядування – це різновид соціального управління (врядування), в основу якого покладено спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень [82, с. 110]. О. В. Константий місцеве самоврядування розглядає як спосіб соціального управління, провідну організаційну форму здійснення влади українським народом, яка функціонує на місцевому рівні в межах положень законів України автономно від органів державної влади, наділена для реалізації своїх завдань і функцій відповідним рухомим та нерухомим майном, правом формувати місцеві бюджети й забезпечена обов’язком держави сприяти їй у цьому [115, с. 65]. З погляду В. С. Куйбіди, місцеве самоврядування – це різновид управління складними територіальними суспільними системами [144, с. 24].

Наведені сутнісні характеристики дозволяють виявити достатньо глибокий зріз організаційно-управлінського аспекту реалізації місцевого самоврядування як владної функції по налагодженню спільної діяльності місцевого співтовариства. Але виконання цієї функції в умовах формально існуючих інститутів самоврядування може здійснюватися по-різному: від адміністративно-авторитарних, бюрократичних методів владарювання (в тому числі заснованих на принципах етнічної чи релігійної винятковості, земляцьких привілеїв, сімейності тощо, що деколи і проявляється на місцевому рівні) до справжніх демократичних, які повною мірою відповідають самій природі самоврядування. І хоча в організаційно-управлінському й функціональному аспектах у всіх цих випадках можуть бути формальні підстави для характеристики влади на місцевому рівні як системи самоврядування (місцеві референдуми, збори, виборні органи), реально може відбутися – і це відомо з історії – відчуження особи від місцевої влади, своєрідне делегування населенням прав на самоврядування, на вирішення місцевих питань авторитарним місцевим керівникам [39, с. 68].

Існуючі в правових джерелах тлумачення поняття “місцеве самоврядування”, як правило, базуються на трьох основних концепціях – громадівській, державницькій, муніципального дуалізму.

Згідно з громадівською теорією місцеве самоврядування розглядається як самостійна форма публічної влади, суб’єктом якої є територіальний колектив – елемент громадянського суспільства [375, с. 515], як одна з форм прояву громадської ініціативи, що сприяє мінімізації ролі держави у розв’язанні місцевих проблем. Науковці, які підтримують громадівську теорію місцевого самоврядування, категорично заперечують державну природу влади територіальних громад. Наприклад, В. Є. Чиркін вважає, що місцеве самоврядування – це не державна влада, а обрані громадянами ради, комітети, мери міст і громад – це органи населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а не держави (державно організованого суспільства) даної країни в цілому [384, с. 375]. Місцеве самоврядування, його органи не є складовою частиною державного механізму [147, с. 88]. Німецький учений З. Баллейс наголошує, що муніципалітети є передусім природними корпоративними одиницями, а їх автономність випливає не стільки з державної влади, скільки із суверенітету народу, який має поважатися й забезпечуватися державою на практиці [382, с. 20].

О. В. Батанов вважає, що місцеве самоврядування – це недержавна за своєю природою самостійна форма здійснення народом своєї влади, тобто публічна влада територіальної громади. На його думку, Конституція України підносить право територіальної громади на місцеве самоврядування на рівень невід’ємного природного права місцевого населення самостійно вирішувати питання місцевого значення незалежно від державних структур у межах законів, власної фінансово-економічної бази згідно зі своїми інтересами. Під природним правом територіальної громади він розуміє сукупність (комплекс) прав жителів певних населених пунктів, наданих їм від Бога (природи), а тому священних і невідчужуваних від них. Саме тому таке природне право не залежить від законодавчого визнання чи невизнання його державою, яка за допомогою правових заходів лише впорядковує, зовнішньо оформлює самоврядну активність територіальних громад, не встановлюючи її [25, с. 21]. Противники, навпаки, стверджують, що в громадівській концепції місцеве самоврядування постає скоріш у формі благих, але пустих декларацій, ніж як реально існуючий соціальний феномен [17, с. 87].

Державницька теорія виходить з того, що місцеве самоврядування, поряд з територіальною автономією, є однією з форм децентралізації державної влади на рівні територіальних колективів, а правоздатність останніх на самостійний розгляд місцевих питань трактується її прихильниками як така, що походить виключно від держави. Звідси – місцеве самоврядування визнається останніми як різновид державної влади.

На думку К. Шеремета, “місцеве самоврядування – це справжнє децентралізоване державне управління” [394, с. 33]. Інші правники називають його інститутом демократичної держави [51, с. 54]. Приміром, Г. М. Чеботарьов вважає, що влада органів місцевого самоврядування за своєю природою й не може бути іншою, ніж державною [383, с. 85], а В. В. Куликов стверджує, що “органи місцевого самоврядування є складовою частиною системи державного управління” [146, с. 17]. Теза щодо характеру місцевого самоврядування як похідного від державної влади обстоюється й сучасним шведським ученим С. Монтіном, який наголошує, що з погляду конституції й загальної ієрархії політичних інститутів, муніципалітети – це частина державної адміністрації, а місцевому самоврядуванню його компетенція надається парламентом і тому в кінцевому підсумку воно здійснює “делеговану державну владу” [382, с. 20]. Однорідність державної й муніципальної влади, як правило, вбачають у певних загальних ознаках: (а) чітко виражений інституціалізований характер, (б) наявність специфічного апарату здійснення влади, (в) загальність, (г) універсальність, (д) встановлення і збір податків. Крім того, взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою пояснюється тим, що, по-перше, і муніципальна, і державна влада мають одне джерело – народ (ч. 1 ст.5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть делегуватися окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 43 Конституції України) і їх реалізація контролюється відповідними органами державної влади. На думку В. І. Борденюка, влада органів місцевого самоврядування є похідною від влади державної, а не від вигаданої муніципальної. Водночас він не заперечує й існування влади, джерелом якої є територіальна громада, але в даному разі її влада, на відміну від влади об’єднань громадян, трансформується, по суті, в державну [40, с. 26]. А. О. Безуглов і С.О. Солдатов стверджують, що влада місцевого самоврядування є державною, а органи, які її здійснюють, є органами державної влади. Між владою державною і муніципальною, як і між органами, які їх здійснюють, немає принципової різниці, вони єдині за своєю природою [30, с. 351].

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Похожие:

Любченко павло миколайович iconБекетов Олексій Миколайович (до 150-річчя від дня народження) Бібліографічний покажчик Харків хнамг 2012
Великий зодчий Бекетов Олексій Миколайович (до 150-річчя від дня народження ): бібліогр покажчик / Харк нац акад міськ госп-ва; уклад....
Любченко павло миколайович iconЗакон одавства та ювенальної юстиції І
Оборотов Юрій Миколайович доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Любченко павло миколайович iconНаучные статьи, опубликованные в зарубежных изданиях
Юдин В. В., Писаренко Т. А., Любченко Е. А., Чуднова О. А., Карыгина Ю. А. Мозаика Пенроуза как древесно-графовая квазистохастическая...
Любченко павло миколайович iconПавло Загребельний Переходимо до любові Роман
«вчорашнім восьмикласником І принциповим недоуком», а один доктор наук, ухопившися за мої самокритичні слова про «недовихованість...
Любченко павло миколайович iconРеферат претенденти
Шарковський Олександр Миколайович – доктор фізико-математичних наук, професор, академік нан україни, завідувач відділу Інституту...
Любченко павло миколайович iconМойсiєнко василь Ґрещук леся ставицька андрiй даниленко микола степаненко анатолiй загнiтко орест ткаченко володимир калашник павло чучка євгенiя карпiловська микола штець
У статті викладено наукові засади „Граматики руської мови” Степана Смаль-Стоцького
Любченко павло миколайович iconВ. С. Любченко акб "Алекскомбанк" зао, Александров
Технология – это "совокупность производственных методов и процессов в определенной отрасли производства, а также научное описание...
Любченко павло миколайович iconМетодичні рекомендації до виконання курсового проекту з дисципліни «Деталі машин» для студентів спеціальності 091902
Методичні рекомендації розробили викладачі Нікопольського коледжу Дніпропетровського державного аграрного університету Романій Сергій...
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib.znate.ru 2014
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница