Любченко павло миколайович




НазваниеЛюбченко павло миколайович
страница4/18
Дата26.01.2013
Размер2.72 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
1.3. Особливості сучасної інтерпретації категорії «громадянське суспільство»


Протягом останнього десятиліття тема громадянського суспільства є однією з найбільш актуальних у науковій і суспільно-політичній літературі. В умовах політичних та інституційних трансформацій в Україні проблема розвитку громадянського суспільства набуває основоположного значення. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів є одним із пріоритетів національних інтересів України. Проблема розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства, згідно із ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р., є одним із пріоритетних напрямів інноваційного розвитку науки і техніки. Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні концептуальною основою реформування уряду має бути законодавче визначення ключових напрямів його діяльності, серед яких одним із головних є вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства. Згідно зі Стратегією реформування системи державної служби в Україні, затвердженою Указом Президента України від 14 квітня 2000 р., № 599/2000, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства є одним із основних завдань державної служби. У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" громадянське суспільство названо найвищою цінністю й головним пріоритетом у діяльності уряду. Реалізація інформаційної політики уряду полягає у створенні суспільного мовлення як невід'ємного складника існування громадянського суспільства.

Незважаючи на свою актуальність, категорія “громадянське суспільство”, для вітчизняної юридичної науки виявилася малодослідженою. Немає одностайності в тлумаченні її змісту, структури, специфіки, механізмів взаємодії між елементами громадянського суспільства, його інституційної організації [172, с. 43]. В інтерпретації цього поняття не досягнуто єдиного розуміння, часто його природа й сутність визначаються інтуїтивно, як щось усім відоме, що відбиває різні аспекти залежно від дослідницьких акцентів. Аналіз правової літератури свідчить, що належної уваги в методологічному і прагматичному аспектах тема громадянського суспільства не отримала. Правознавці, політологи, соціологи по-різному трактують феномен громадянського суспільства, бракує узгоджених концептуальних підходів, які дозволили б пояснити основні закономірності його виникнення, функціонування й розвитку.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство досить різноманітні. Суть більшості позицій науковців зводиться, як правило, до його протиставлення державі. М. О. Бажинов вважає, що в системі взаємовідносин держави і громадянського суспільства відбуваються конвергентні процеси, що водночас не виключає й не ставить під сумнів факт протилежності сутнісних засад цих двох сфер людської життєдіяльності. На його думку, громадянське суспільство є саморегулюючим феноменом, що перебуває в суттєвій залежності від держави. Проте це не адміністративний вплив останньої на царину приватного (недержавного, неполітичного) життя громадян, а залежність, що характеризує зв’язок громадянського суспільства з тими умовами й можливостями діяльності, які визначаються специфікою й типом реальної політики тієї чи іншої держави [17, с. 85]. Держава постає як самодостатнє утворення, а громадянське суспільство – як незалежна від неї сукупність різних видів соціальних інституцій, об’єднань, організацій, що служать для громадян основою для вільного розвитку, вираження власних поглядів, переконань та інтересів [23, с. 385].

Інші автори називають істотною ознакою громадянського суспільства наявність недержавних, неполітичних інститутів та їх активну діяльність [247, с. 70]. Так, І. Бутенко розглядає його як систему автономних, незалежних від держави інститутів і відносин, заснованих на свободі особистості, політичному плюралізмі й демократичній правосвідомості [44, с. 110]. О. Ф. Фрицький переконує, що громадянське суспільство становить собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини й колективів у духовній, соціальній і культурній сферах [375, с. 100].

В окремих дослідженнях провідною ідеєю концепції громадянського суспільства є обґрунтування розвитку суспільства й держави процесами соціалізації людини, характером утворень і відносин індивідів, у які вони вступають на підставі взаємного визнання своїх невід’ємних прав як первинних суб’єктів. З погляду Є. Бистрицького, громадянське суспільство – це сукупність окремих незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угруповання [367, с. 333]. Ю. Сурмін розглядає громадянське суспільство (а) в об’єктивному сенсі – як суспільство людей, які мають права й обов’язки громадян стосовно держави, а держава – права й обов’язки щодо громадян, і (б) у суб’єктивному – як незалежна від держави й існуюча поряд з нею особлива царина громадського життя, яка складається з різних соціальних груп, рухів, об’єднань, культурних, національних, територіальних та інших спільностей і яка служить формою вираження різноманітних інтересів особистості [332, с. 156].

Досить поширеною є точка зору згідно з якою громадянське суспільство трактується як сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних тощо), сфера спонтанного прояву інтересів і волі незалежних індивідів та їх асоціацій, захищена законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади [321, с. 22]. В. Барков пропонує в найширшому розумінні визначати громадянське суспільство як систему міжструктурних відносин, за допомогою яких будь-яка людина розпочинає суспільно значущі дії без участі держави, а у вузькому – як несубординовану владними засобами еволюційно-природну сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних і самоврядних засадах у межах Конституції й законів і за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої природні права та свободи [24, с. 20]. На думку С.М. Тимченка, “громадянське суспільство розуміється як вільна асоціація (союз) рівноправних, свідомих громадян-власників та їх об'єднань, які в рамках правової системи, без втручанням держави, самоорганізовано реалізують свої приватні і суспільні інтереси” [340, с. 8].

М. П. Орзіх вважає, що громадянське суспільство – це, по-перше, асоціація людей, у якій кожна особа вільна, оскільки має невід’ємні права, рівна у правах з іншими членами асоціації, самостійна у виборі громадянського стану (громадянин, іноземець тощо); по-друге, недержавна (інституціалізоване громадське об’єднання) асоціація людей за соціальною, етнічною, релігійною чи іншою належністю, політичними, економічними, професійними чи іншим інтересами; по-третє, сформовані на цій основі громадські (недержавні) відносини, що розвиваються й функціонують на самоуправлінських засадах, самовираженні інтересів і волі окремих індивідів та їх асоціацій, що діють у просторі, вільному від державно-правового впливу [235, с. 69]. У результаті такого підходу громадянське суспільство зводиться лише до сфери суспільних відносин, що регулюються нормами моралі і звичаєвого права [311, с. 225]. На нашу ж думку значну роль у його формуванні й розвитку відіграє право, тому підтримуємо позицію Р. М. Шабуніна, який стверджує, що громадянське – це суспільство пов’язане правом [387, с. 13]. О.Ф. Фрицький стверджує, що громадянське суспільство охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію й діяльність громадських об’єднань, царини виховання, освіти, науки й культури, сім’ю, систему засобів масової інформації, норми етики поведінки людини тощо [375, с. 100], тобто ті, що регулюються не лише нормами моралі, а й правовими нормами. О. В. Петришин вирізняє нормативну структуру громадянського суспільства як результат його впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій. Він пояснює це тим, що відносини громадянського суспільства за своєю природою мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, тому вони регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик [248, с. 153]. В. Медведчук правове суспільство розглядає як фундамент правової держави, яка має такі ознаки, як фактична правова поведінка громадян, позитивне ставлення до права і правових явищ, усвідомлення загальносуспільної значущості права й правопорядку, шанобливе ставлення до прав інших осіб, висока громадянсько-правова активність [210, с. 40].

Громадянське суспільство називають елементарною складовою частиною діючої демократії [396, с. 3]. З погляду А. Догерті, вказує, що сприйняття громадянського суспільства як “джерела демократії” насправді є романтичною і навіть дещо перебільшеною метафорою [75, с. 41]. Назва і зміст наукової статті вченого свідчить, що він сприймає громадянське суспільство дуже обмежено й асоціює його лише з громадськими організаціями, а у висновку заявляє, що воно має бути необхідним додатком до партій. Деякі науковці розглядають досліджувану нами категорію як важіль у системі стримувань і противаг, засіб обмеження державної влади [222, с. 9]. Громадянське суспільство, на їх думку, будучи відмежованим, відокремленим від державної машини як апарату громадського адміністрування, є межею державної влади, обставиною, що стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авторитаризму. Воно є не структурною одиницею, а перш за все способом життя людей у стилі приватності, сферою людської свободи, це життєдіяльність особистостей поза офіційною регламентацією, властива кожній людині частка неказенного, цивільного в її житті [373, с. 26].

У зарубіжній науковій літературі громадянське суспільство, одними вченими ототожнюється з фактичними досягненнями Заходу, виключаючи тим самим будь-яку можливість використовувати його концепцію для критичного дослідження дисфункцій і несправедливостей, притаманних цьому типу суспільства; інші вбачають у ньому різновид політичної філософії, що абсолютно не відповідає багатоманітним реаліям сучасного суспільства [108, с. 6]. Для багатьох дослідників зміст цієї категорії невід'ємний від суті існуючих демократій зарубіжних країн, яким притаманні такі риси, як парламентаризм, плюралізм, свобода індивіда, рівність форм власності, зрілість правових відносин. Це поняття також визначають як сферу чи підсистему суспільства, яка є аналітичною і певною мірою відокремлена від політичного, економічного і релігійного життя. Громадянське суспільство асоціюють з сферою солідарності, в якій напружено переплітаються як абстрактний універсалізм, так і партикуляристські версії спільноти. Воно є як реальною, так і нормативною концепцією [404, с. 291].

У сучасних розвинутих країнах громадянське суспільство не є простим додатком економічної системи і тим більше держави, а виступає “ареною діяльності різноманітних організацій, кожна з яких намагається захистити політичні або класові інтереси певної соціальної групи” [306, с. 16]. Серед основних завдань, що ставлять перед собою зарубіжні науковці, розробляючи концепції, є гарантування взаємної автономії держави й економіки і в той же час захист громадянського суспільства від деструктивного проникнення в нього вимог цих двох сфер, а також від його функціоналізації під їх впливом. Проблема розмежування влади й бізнесу є актуальною і для України.

В.В. Речицький вважає, що пріоритети громадянського суспільства і держави відрізняються. Якщо для держави ними залишаються безпека, стабільність, порядок і захищеність, то для громадянського суспільства – це свобода, ініціатива, динамізм і спонтанна активність [294, с. 90]. В. М. Селіванов основними рисами громадянського суспільства називав: а) свободу й ініціативність особи, спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам і визнання невід’ємних індивідуальних прав людини і громадянського стану; б) розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, згідно з яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи – як засіб; в) ліквідацію відчуженості індивіда стосовно соціально-економічних структур і політичних інститутів, реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей; г) послідовний захист прав і свобод людини і громадянина, де громадянське суспільство може діяти як сила, незалежна від держави; д) власність як основу ініціативної, творчої підприємницької діяльності; е) духовність життя суспільства, в основі якого – визнання гуманістичних і демократичних загальнолюдських за своєю суттю цінностей; є) існування так званого середнього класу як соціальної бази громадянського суспільства; ж) відсутність з боку держави жорсткої регламентації приватного життя членів суспільства, існування розвинутої соціальної структури, яка гарантує задоволення багатоманітних інтересів різних груп і верств населення; з) активну участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільнот (як-то сім’я, кооперація, господарські корпорації, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етичні, конфесійні та інші об’єднання); наявність суспільних рухів та організацій різноманітних видів, які намагаються підтримати своє існування й досягти власних корпоративних цілей; и) визнання й матеріалізація ідеї верховенства права, поділ його на публічне і приватне, де основними ознаками останнього є орієнтація на людину-власника, рівний правовий статус у цивільних відносинах інтересів державних органів, громадських структур і громадянина [311, с. 233].

Категорія “громадянське суспільство” має надзвичайну змістовну широту, у ній велика зона невизначеності, що й породжує значні розбіжності в її тлумаченні. У спрощеному виді це поняття можна розглядати як правове поле, де влада вступає у взаємовідносини з громадянами, підприємці зі споживачами, інші інститути громадянського суспільства один з одним.

Загальні уявлення про цей суспільний феномен, вироблені світовою теорією, основні його ознаки й інститути дають змогу виявити те спільне, що робить громадянське суспільство загальнолюдським надбанням. Зазначимо, що абсолютно однакових громадянських суспільств немає й не може бути, існують різні його типи з різним ступенем інституційності, демократичності, активності громадян, які спираються на різні історичні, національні, політичні особливості відповідних країн. У науковій літературі вирізняють наступні моделі громадянського суспільства: (а) неоліберальна, в якій терміни “громадянське” й “буржуазне” ототожнюються; (б) антиполітична, де суспільство жорстко протиставляється державі; (в) антимодерністська, яка передбачає поглинання сучасної економіки менш диференційованим суспільством [108, с. 587]. Приміром, О. Онищенко виділяє три моделі громадянського суспільства – конфронтаційну, патерналістську, консенсусну, наголошуючи, що в сучасному українському суспільстві присутні елементи їх усіх [232, с. 2]. Н. Розенблюм досліджує соціально-теоретичні критерії класифікації моделей громадянського суспільства і пропонує розрізняти демократичну, посередницьку й виборчу. Сучасна інтерпретація громадянського суспільства, на її думку, повинна бути більше зосереджена на висвітленні його функціонального потенціалу в аспектах формування громадянських, ліберальних і демократичних цінностей у суспільних взаємодіях, які утворюються переважно під впливом організаційної багатоманітності, відкритості і свободи участі індивідів [412, с. 363]. Д. Кін вважає, що існують європейські, азіатські й африканські громадянські суспільства [99, с. 37]. А. Карась пропонує вирізняти такі моделі громадянського суспільства: (а) американську, в якій самоврядування переселенців історично передує утворенню єдиної держави; (б) британську, пов'язану з еволюцією звичаєвого права; (в) континентальну (Франція, Німеччина) з превалюванням національно-державної ініціативи; (г) центральнослов'янську (Чехія, Польща), яка близька до континентальної, але з пріоритетом культурно-гуманітарних вимог [96, с. 474].

А. Мацюк же переконує, що “якогось особливого, зокрема, французького, польського чи українського громадянського суспільства як поняття не існує, як не існує якоїсь особливої французької, польської чи української демократії. Громадянське суспільство або є, або його немає, оскільки основні його риси – свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини – однакові для всіх цивілізованих країн” [209, с. 25]. На думку В.М. Селіванова, громадянське суспільство, як певне узагальнення, може бути лише теоретичною абстракцією, поняттям, яке дійсно має свою сутнісну природу, але залежно від конкретних історичних умов – різноманітну форму, що потребує постійно оновляти уявлення про це соціальне явище [311, с. 226].

Для характеристики громадянського суспільства важливе значення мають самоорганізаційний, демократичний і соціальний аспекти його функціонування, які в певні періоди можуть посилюватися або послаблюватися. Самоорганізаційний – це діяльність різноманітних асоціацій спрямована на вирішення справ окремих людей або невеликих груп. Вони займаються не політикою, а громадськими ініціативами (обладнання дитячих майданчиків, озеленення дворів, заходи щодо охорони власності тощо) безпосередньо для вирішення власних проблем. Демократичнийце діяльність організацій, які ставлять перед собою завдання сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, як-то участь у виборах та інших політичних заходах, у формуванні органів державної влади й органів місцевого самоврядування та/або контроль за їх діяльністю. Це своєрідна школа демократії, політичної соціалізації, діяльність об’єднань громадян, які цікавляться політикою і ставлять за мету протистояти можливим намірам узурпації влади чи іншим подібним речам. Соціальний – це реалізація функцій у суспільстві загального добробуту, допомога малозабезпеченим, бідним, сиротам, інвалідам тощо [163, с. 11].

На певних етапах суспільного розвитку може мати місце загострення окремих проблем, суперечностей, що викликає підвищення рівня політичної активності громадян, посилення демократичного аспекту розвитку громадянського суспільства й послаблення інших. Бідність значної чисельності населення зумовлює необхідність вирішення соціальних проблем, що може призвести до зниження уваги в суспільстві до політики і зменшення ініціативності щодо самоорганізації. Однак треба зазначити, що всі названі аспекти розвитку громадянського суспільства взаємопов’язані й взаємозумовлені.

Ключовою ознакою громадянського суспільства виступає свобода як умова і спосіб людської самореалізації, обтяженої мірою персональної відповідальності. Якщо в суспільстві бракує свободи або вона не оцінюється належним чином, то немає й умов для виникнення й розвитку громадянського суспільства. Фактично ніщо, крім прагнення зберегти свободу, не інтегрує людей у громадянське суспільство. Відчуження громадян від участі у вирішенні публічних справ здатне викликати розрив зв’язку між державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Сучасні форми комунікацій відкривають нові можливості у формуванні громадянського суспільства, розвиток нових видів і способів поширення й обміну інформацією полегшує створення середовища, де обговорюються загальні проблеми, формується громадська думка.

Уявлення про громадянське суспільство як не про просту сукупність інститутів, а як про відносно усталену й цілісну систему вимагає виокремлення й вивчення інтеграційного чинника. Соціальна інтеграція є сучасною загальносвітовою тенденцією, що простежується на рівні майже всіх суспільств, соціальних спільнот та їх структурних складників. Інтеграція означає стан пов’язаності окремих частин і функцій системи або організму в ціле, а також процес, що призводить до такого стану [322, с. 501]. Різноманітність соціальних зв’язків і відносин між інститутами громадянського суспільства зумовлює формування й функціонування певної інфраструктури. Громадянське суспільство – це не просто результат механічного поєднання низки ефективно функціонуючих інститутів – громадських об’єднань, політичних партій, засобів масової інформації, профспілок, численних самоврядних органів тощо, а цілісна система, фундамент якої становлять високий рівень правової культури, знання громадянами своїх прав та обов’язків, уміння реалізовувати й захищати ці права, готовність вирішувати всі суспільні конфлікти в межах чинного законодавства, повага до прав інших осіб та ін. Тому поряд із впливом правової культури на перспективи становлення правової держави ми маємо визнати і справедливість того, що вона одночасно впливає й на формування громадянського суспільства [210, с. 52].

Наведені вище підходи до розуміння категорії “громадянське суспільство” свідчать про відсутність структурно-інституційного й функціонального аналізу її сутності. В існуючих уявленнях про громадянське суспільство, як правило, визначено пріоритети, загальні контури, деякі його елементи, але зрозуміло, що це лише окремі фрагменти достатньо складної системи. Ось чому досить важливим є дослідження структури громадянського суспільства.

У довідниковій літературі термін “структура” (від лат. structura – будова, порядок, зв’язок) [374, с. 438; 369, с. 29] має множинне значення, що безпосередньо ускладнює його сприйняття й застосування, оскільки породжує смислові розбіжності, багатоваріантність. Будь-яка соціальна система складається з певної множини компонентів, частин, елементів, які належать до різних рівнів її організації, формуючи окремі блоки і структурні утворення всередині самої системи, які також мають системний характер. Ці структурні утворення одночасно можна розглядати як системи нижчого рівня організації, що шляхом взаємодії формують систему вищого соціального рівня. Керуючись цим принципом, можемо скласти уявлення про структуру громадянського суспільства як систему найвищого соціального рівня та його структурні складники, які у свою чергу, є системами нижчого рівня і складаються з відповідних елементів.

У науковій правовій літературі можна зустріти різні міркування про структуру громадянського суспільства [355, с. 208; 121, с. 163; 23, с. 388; 64, с. 8; 67, с. 34]. Наприклад, В.М. Литвин до структури громадянського суспільства поруч з неурядовими організаціями соціально-політичної орієнтації, відносить профспілки, торгові палати, професійні колегії й синдикати (адвокатів, лікарів тощо), етнічні асоціації й, до речі, ті ж політичні партії, а також найширший спектр об’єднань, які не мають соціально-політичної програми (релігійні, студентські, спортивні й культурні товариства – від гуртків аматорів хорового співу до клубів спортивних уболівальників і добровільних пожежників) [152, с. 2]. Німецький дослідник Д. Штюдеманн до структури громадянського суспільства включає профспілки, церкву, вільні групи виборців, об’єднання захисту прав споживачів, спілки охорони прав квартиронаймачів, природоохоронні групи, організації сусідської взаємодопомоги, спортивні об’єднання, добровільні протипожежні служби, жіночі організації, організації самодопомоги алкоголіків і наркоманів [396, с. 3]. Характерною ознакою інститутів громадянського суспільства, на думку О.В. Петришина, є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, а тому їх функціонування є показником громадянської зрілості людей і суспільства, усвідомлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів [248, с. 152]. В.Ю. Барков акцентує увагу на інституційних параметрах, зауважуючи, що громадянське суспільство має вигляд сукупності громадських інститутів, сформованих на добровільних засадах у межах Конституції й законів України, за допомогою яких індивіди вільно реалізовують свої основні, природні права та свободи [23, с. 380]. Громадянське суспільство є структурним, зазначав В. Соловйов; його структурність має горизонтальний характер, на відміну від вертикальної структурності держави. У такому розумінні громадянське суспільство є “вільною синергією”, “анархією в позитивному розумінні”, порядком, що спонтанно випливає з внутрішньої солідарності людей, які працюють, не потребуючи понукання й управління [324, с. 331].

Для аналізу структури громадянського суспільства продуктивним є інституційний підхід. Головним методологічним посиланням інституціоналістів ХХ ст. й нашого часу залишається теза: форми соціальної дії людей мають досліджуватися в тісному зв’язку з існуючою системою соціальних нормативних актів та інститутів, необхідність виникнення й функціонування яких і природно й історично закономірно. Наукове обґрунтування поняття “інститут” пов’язано з ім’ям французького вченого М. Оріу (1856 – 1929 рр.), засновника школи інституціоналізму в правознавстві. Він доводив, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній буде визнано наявність особливої волі, відмінної від волі окремих її членів. До інституцій учений відносив профспілки, банки, церкву й саму державу. При цьому ані М. Оріу, ані його послідовники не ототожнювали соціальну групу з її інститутом; група була своєрідним соціальним субстратом (матеріальною основою) інституту, а він становив собою організаційно-правове втілення цієї групи, отже, значною мірою сприймався як абстракція [57, с. 4].

Досить поширеною є позиція, згідно з якою суб'єктами громадянського суспільства є вільні й рівноправні індивіди [96, с. 426]. О.В. Петришин наголошує на необхідності певної ієрархії цінностей громадянського суспільства: якщо його основоположною домінантою є індивід, то несучою конструкцією громадянського суспільства виступають усі ті інститути, які утворюються людьми й покликані сприяти безпосередній реалізації їх невід’ємних прав, можливостей, інтересів, прагнень [248, с. 149]. Нестандартно визначає структуру громадянського суспільства О.Ф. Фрицький. На його думку основоположними, тобто такими, які є базою для інших елементів громадянського суспільства, є економічна основа й система України (власність, її основні форми, підприємництво тощо), а також права та свободи людини і громадянина, особливо сім’я, сфери виховання, освіти, науки, культури, норми етики поведінки людей, їх приватні інтереси й потреби, організація й діяльність об’єднань громадян [375, с. 113]. В.А. Григор’єв основними інститутами громадянського суспільства називає власність, вільне підприємництво, екологічну безпеку, сім’ю, охорону здоров’я, освіту, науку, культуру й мистецтво, громадські об’єднання (політичні партії, масові рухи, професійні союзи, добровільні товариства, земляцтва, фонди, асоціації тощо), церкву й релігійні організації, засоби масової інформації, місцеве самоврядування [66, с. 200]. С.М.Тимченко вважає, що громадянське суспільство, як соціальне утворення, має складну структуру, основними елементами якої є соціальна, економічна, політична, духовна, інформаційна і правова сфери [340, с. 8].

Окремо варто підкреслити позицію науковців, на думку яких громадянське суспільство – це багаторівнева система, що має свої сфери з певним самопідпорядкуванням одних іншим. На відміну від держави, воно не є структурованим по вертикалі і не передає керівні імпульси згори вниз, але, утворюючи мережу інтересів, що об’єднують усіх громадян у певну спільність, забезпечує стабільність політичної системи [321, с. 23]. Зарубіжні науковці складниками громадянського суспільства називають публічну і приватну (наприклад, сім’я) сфери [108, с. 702]. С.І. Здіорук невід’ємною частиною громадянського суспільства вважає опозицію [85, с. 472]. Громадянське суспільство – система соціально-економічних і політичних відносин, які функціонують у правовому режимі соціальної справедливості і мають своєю метою створення умов, що забезпечують гідне життя людини, захист її прав і свобод як найвищої цінності [39, с. 34].

У сучасних дослідженнях даної проблематики досить поширеною є позиція, прихильники якої структуру громадянського суспільства визначають, по-перше, як сукупність суб’єктів – громадян суспільства, політичних партій, громадських організацій, підприємців та інших недержавних економічних структур, органів місцевого самоврядування, релігійних організацій, недержавних освітніх і культурних установ, наукових асоціацій, спортивних організацій, засобів масової інформації, сім’ї; по-друге, як сукупність суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності – політичній, економічній, місцевого самоврядування, релігійній, соціальній, інформаційній, сімейній [36, с. 72].

Разом із тим зазначимо, що суб’єктний склад громадянського суспільства не є безмежним. Конституція України є основою його становлення, вона визначає напрямки його розвитку й одночасно встановлює обмеження щодо формування окремих інституцій в інтересах національної безпеки й громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав та свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 37 Основного Закону забороняються утворення й діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров'я населення. Не можна відносити до структури громадянського суспільства незаконні формування, адже, як зазначає В.М. Литвин, саме слово «громадянське» передбачає певну цивілізованість, людяність, дух законності [154, с. 2]. З нашої точки зору, найбільш повно охопити всю багатогранність структури громадянського суспільства можна лише шляхом застосування системного підходу, який передбачає дослідження не тільки окремих елементів (суб’єктів), а й відносин між ними. Структура – це каркас, внутрішній скелет будь-якої конструкції, яка зв’язує об’єкт і водночас розділяє його частини функціонально. Сутність структури в тому, що вона забезпечує єдність композиції автономних елементів, на відміну від маси, де композиційної множинності елементів (а значить і структури) немає [294, с. 59].

Як вбачається, громадянське суспільство – це системне явище, аналізуючи внутрішню організацію якого доцільно застосовувати структурно-функціональний підхід, який дозволяє його розглядати як сукупність:

- таких суб’єктів, як людина, держава, місцеве самоврядування, національно-етнічні спільноти; релігійні організації (церква); політичні партії; громадські організації; суб’єкти господарювання; освітні, наукові і культурні установи; асоціації та інші об’єднання, профспілки; спортивні організації; засоби масової інформації; сім’я;

- якісно нових суспільних відносин, зокрема, моральних, правових, політичних, економічних, релігійних, соціокультурних, етнонаціональних, інформаційних, сімейних.

Отже, можемо зробити висновок, що категорія “громадянське суспільство” означає певний тип суспільства з відповідним рівнем соціального, економічного, політичного, культурного й правового розвитку. Іншими словами, під цим поняттям розуміється суспільство, яке відповідає низці вироблених історичним досвідом критеріїв: більш висока ступінь розвитку соціальної спільноти, міра його зрілості, розумності і справедливості.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Похожие:

Любченко павло миколайович iconБекетов Олексій Миколайович (до 150-річчя від дня народження) Бібліографічний покажчик Харків хнамг 2012
Великий зодчий Бекетов Олексій Миколайович (до 150-річчя від дня народження ): бібліогр покажчик / Харк нац акад міськ госп-ва; уклад....
Любченко павло миколайович iconЗакон одавства та ювенальної юстиції І
Оборотов Юрій Миколайович доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
Любченко павло миколайович iconНаучные статьи, опубликованные в зарубежных изданиях
Юдин В. В., Писаренко Т. А., Любченко Е. А., Чуднова О. А., Карыгина Ю. А. Мозаика Пенроуза как древесно-графовая квазистохастическая...
Любченко павло миколайович iconПавло Загребельний Переходимо до любові Роман
«вчорашнім восьмикласником І принциповим недоуком», а один доктор наук, ухопившися за мої самокритичні слова про «недовихованість...
Любченко павло миколайович iconРеферат претенденти
Шарковський Олександр Миколайович – доктор фізико-математичних наук, професор, академік нан україни, завідувач відділу Інституту...
Любченко павло миколайович iconМойсiєнко василь Ґрещук леся ставицька андрiй даниленко микола степаненко анатолiй загнiтко орест ткаченко володимир калашник павло чучка євгенiя карпiловська микола штець
У статті викладено наукові засади „Граматики руської мови” Степана Смаль-Стоцького
Любченко павло миколайович iconВ. С. Любченко акб "Алекскомбанк" зао, Александров
Технология – это "совокупность производственных методов и процессов в определенной отрасли производства, а также научное описание...
Любченко павло миколайович iconМетодичні рекомендації до виконання курсового проекту з дисципліни «Деталі машин» для студентів спеціальності 091902
Методичні рекомендації розробили викладачі Нікопольського коледжу Дніпропетровського державного аграрного університету Романій Сергій...
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib.znate.ru 2014
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница