Соціологія у (пост)сучасності




НазваниеСоціологія у (пост)сучасності
страница27/27
Дата01.11.2012
Размер3.69 Mb.
ТипДокументы
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Дигиталізація вищої освіти


Сучасність задає швидкий темп та обсяг змін, ініціює перебіг інноваційних процесів у кожній сфері нашого життя, у тому числі в інституті освіти, який є одним із головних для функціонування суспільства.

Сучасні тенденції у розвитку інституту освіти викликають багато дискусій навколо себе. До новітніх тенденцій можна віднести, зокрема, безперервність освіти, дистанційність, масовізацію, комерціалізацію, багатопрофільність та дигіталізацію. Інститут освіти розвивається згідно з курсом загальних змін у соціумі, відповідаючи на сучасні проблеми та виклики.

Деякі з наведених тенденцій виникли завдяки сучасній економічній ситуації, інші виходять із специфіки суспільного устрою, а поява деяких стала можливою лише завдяки науково-технічному прогресу та доступності так званих «високих технологій» для населення. Технологічні досягнення (Інтернет та цифрові технології) вже змінили щоденні практики дозвілля та комунікації, тепер черга освітніх практик змінюватися відповідно до потреб суспільства. Дигиталізація освіти – це процес поглинання, застосування та асиміляції інститутом освіти новітніх технологічних розробок на ниві комунікаційних технологій з подальшим використанням їх із навчальними, комунікаційними та виховними цілями. Було б невірним казати, що цей процес знаходиться на початковому етапі, адже у світі він іде вже давно, але наразі дигіталізація освіти в Україні видається соціально значущою, а, отже, потребує соціологічного вивчення.

Необхідність соціологічного дослідження процесу дигіталізації вищої освіти полягає, принаймні, у двох аспектах.

По-перше, освіта – це визначальний чинник, що забезпечує спадкоємність та відтворення нагромаджених знань, досвіду, традицій. У цьому контексті освіту можна розглядати і як процес навчальної та виховної діяльності, і як результат цього процесу. Система вищої освіти – не єдиний, але надзвичайно важливий агент соціалізації людей. Важливо осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту на основі з’ясування її специфічних рис (їх налічується більше десятка). До них, зокрема, належать: 1. Соціально значущі функції і технології навчання та виховання, підпорядковані суспільним потребам. 2. Спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання. 3. Особлива роль вищої освіти у розвитку мислення людини.

По-друге, освіта в сучасній інформаційній системі є каналом передачі інформації, один з чинників прогресу. Слід наголосити, що частка застосування цифрових технологій (що є, власне, маркером дигіталізації освіти) поступово, проте незворотно збільшується. В цьому сенсі дигіталізацію освіти можна розглядати як набуття інститутом освіти нових якостей та рис, властивих сучасним комунікативним практикам, що здійснюються у цифровому просторі.

Що стосується специфіки вищої освіти, то важливо виявити, з одного боку, ступінь інтегрування дигіталізації – як інструменту формування знань, навичок, умінь – у сучасні технології навчання. З іншого боку – визначити вплив дигіталізації на освіту як соціальний інститут, окреслити найважливіші риси впливу дигіталізації освіти на сучасне соціальне середовище (студентство). Таке наукове дослідження уявляється нам доцільним і своєчасним.


Шевелєва Оксана

Запорізький національний університет

(Україна, м. Запоріжжя)


Європейський Союз: у пошуку методологічних координат дослідження


Європейський Союз – унікальне за своєю історією, складом та структурою партнерство країн, що за роки свого існування зазнало кількісних та якісних змін, які стосувалися складу учасників ЄС та основних напрямів його діяльності. На даному етапі вивчення ЄС – не данина науковій цікавості, а нагальна потреба в аналізі складного утворення та основних його проблем, розробці шляхів їх вирішення, прогнозуванні варіантів розвитку, і головне – виробленні нового уявлення про Євросоюз.

Найбільшого поширення для аналізу ЄС в літературі отримав системний підхід. Це пояснюється тим, що Євросоюз, розвиваючись, все більше тяжів до створення цілісного утворення, з інститутами та органами, що керували б діяльністю всього об’єднання; спільною економічною (а згодом і політичною та культурною) системою; з соціальними спільнотами та індивідами, чия діяльність була б складно організована та спрямована на підтримання та відтворення загальноприйнятих зразків поведінки, цілісності ЄС. В результаті ЄС частіше за все розглядають саме як цілісну соціальну систему.

Аналіз ЄС за основними критеріями соціальної системи дозволяє сказати, що такі ознаки, як синергічність, неаддитивність, мультиплікативність, цілісність, відособленість, адаптивність, сумісність, зворотний зв’язок, динамічність різною мірою притаманні ЄС. Також системний підхід дозволяє виділити основні проблеми ЄС на сучасному етапі – статусну невизначеність, тенденцію до підвищення складності, економічну гетерогенність, соціальну напруженість. Але вирішення цих проблем з точки зору системи вимагає радикальних змін ЄС, зрушень у його законодавстві, устрої, складі. Це, в свою чергу, може поставити під питання існування ЄС в цілому.

Ґрунтуючись на здійсненому аналізі ЄС як системи, ми дійшли висновку щодо обмеженості використання системного підходу. Він не пояснює такі специфічні особливості ЄС, як відсутність внутрішньої цілісності, географічної єдності, внутрішньої неоднозначності та фрагментарності, а також не відкриває можливостей реального пояснення та вирішення сучасних проблем ЄС.

За умови існування ЄС в сучасному вигляді, на наш погляд, доцільніше використовувати інший підхід. Розгляд Євросоюзу як певного соціального простору має значно більші пояснювальні можливості, аніж як системи. Зберігаючи актуальними всі характерні для систем якості (адаптивність, зворотній зв'язок та ін.), соціально-просторовий підхід висвітлює та пояснює такі специфічні риси ЄС, як фрагментарність, варіаційність, наявність певних полів, позицій, локусів тощо. Незважаючи на особливості національної політики, територіальної та адміністративної організації тощо, спільний соціальний простір об’єднує всі держави Євросоюзу, тоді як об’єднання їх у межах єдиної соціальної системи зіштовхується з складнощами у поясненні деяких явищ.

Зокрема, відсутність цілісності Євросоюзу, рухливість його кордонів та географічної приналежності – одне з положень, несумісних з уявленням про ЄС як про систему. З іншого боку, це цілком характерно для просторового підходу до вивчення ЄС. Просторове зближення і співіснування агентів, віддалених в соціальному просторі, не матиме ніякого позитивного результату, і навпаки – близькість в соціальному просторі, однакове положення в економічному, культурному, політичному полях призводить до інтеграції навіть за умови віддаленого географічного положення. Тому немає нічого дивного в орієнтації ЄС на приєднання неєвропейських країн, близьких за економічними і соціальними показниками до країн Євросоюзу.

Іншим прикладом може бути пояснення в рамках просторового підходу неоднорідності ЄС, поділу його на центр та периферію, залежне становище окремих країн. З точки зору системного підходу цей поділ має, швидше, негативний характер, тоді як для просторового представлення реальності така тенденція природна. Внаслідок неоднорідності розподілу капіталів (економічного, культурного, політичного) кожна з країн (або груп країн) може займати неоднакове положення (позиції) у просторі чи підпросторі (полі). Також в просторі існують природно нерівні позиції, що в різні відрізки часу займають різні країни та групи країн. Це так звані домінантні та залежні позиції. До перших відносяться позиції розвинених, провідних країн. До других – маргінальні позиції, позиції відчуження тощо. Також існують периферійні позиції. На наш погляд, причин для зайняття країною периферійного становища може бути декілька:

- низька швидкість діяльності в окремих країнах (фактори – щільність населення, частка ВНП, культурне виробництво, соціальна активність);

- рівень включеності в основні процеси, інститути, зони ЄС (Єврозону, Шенгенську зону, ЄЕЗ);

- стан адаптації до умов існування в ЄС, викликаний недавнім входом до його складу.

Згідно з цими причинами, можна припустити, що периферійну позицію за рівнем включеності на сьогодні займають Великобританія, Румунія та Болгарія (знаходяться в складі ЄС, ЄЕС, Митного союзу, проте не входять до Шенгенської зони та Єврозони). Що стосується адаптивного стану, найбільш яскраво він проявився у тих країнах, які увійшли в склад ЄС у 2004 році (Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Словакія, Словенія, Чехія, Естонія, Польща) та 2007 році (Болгарія, Румунія). Економічні і соціальні показники цих країн відрізнялися від тих, що вже були в складі ЄС, їм був потрібний час для включення в економічне, політичне, культурне поля простору ЄС.

Отже, навіть такий загальний розгляд Євросоюзу в рамках просторового підходу відкриває значні дослідницькі можливості для пояснення і аналізу основних проблем цього утворення, а також прогнозування його подальшого розвитку. Тому в подальшому, на наш погляд, при поясненні специфічних і неоднозначних утворень, одним із яких є ЄС, доцільно використовувати саме просторовий підхід.


Шкуріна Вікторія

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

(Україна, м. Луганськ)


Тілесність та зовнішність людини як прояв соціальних відносин в контексті гендерних особливостей


... Тіло - лише одна з гіпотез про те, що таке "я".

Харукі Муракамі

Зростаюча увага до проблематики соціології тіла стає своєрідним відображенням суперечливих процесів, що відбуваються в соціальному середовищі в умовах глобалізації, революційних змін в системах масової комунікації та стрімких гендерних зсувів. Крім того, необхідно брати до уваги безпрецедентні здобутки біотехнологічного комплексу, прориви у медицині, які надають можливість змінювати та навіть конструювати зовнішні характеристики людини. Неможливо не звернути уваги й на те, що тотальне рекламне середовище сьогодні задає та нав’язує певні вимоги саме до зовнішніх характеристик чоловіків та жінок. Тобто мають місце особливі соціальні, культурні та економічні відносини, які, спираючись на багатотисячорічні традиції, створюють навколо тіла (як чоловічого, так і жіночого) відповідний культ.

Отже, тіло людини у суспільстві є знаком або комплексом знаків. З вигляду тіла чоловіка чи жінки роблять висновки стосовно важливих якостей індивіда, результатом чого стає специфіка форм соціальної та особистісної взаємодії. Тіло, яке наблизилось до існуючих в суспільстві еталонів, приваблює, викликає симпатію, стимулює зближення. І навпаки, тіло, що вступає у протиріччя з еталонами, викликає реакцію відштовхування, бажання підтримувати дистанцію. Тілесність людини не безмовна. За допомогою свого тіла людина може посилати в навколишнє середовище певні сигнали, інформацію про себе, і взаємодіяти з іншими суб'єктами суспільства за допомогою невербальної комунікації. «Експериментально доведено, що в процесі взаємодії і комунікації людей 80% спілкування здійснюється за рахунок невербальних засобів і лише 20% інформації передається вербально» [1, с.193]. Тіло є каналом комунікації, за допомогою якого людина передає великий об'єм інформації про себе, воно навіть може виступати об’єктом маніпулювання. Людина, народжена з певними зовнішніми даними, може сприймати навколишній світ у залежності від того, як вона виглядає. Е.Гофман підкреслює, що за допомогою тілесної активності людина виявляє свою приналежність до певного соціального класу, і, що не менш важливо, вступає у взаємодію з різними компонентами соціального оточення і змінює їх [2]. Як вважають дослідники з проблем візуальної аналітики, «В залежності від обраної суб’єктом стратегії презентування візуальних символів (символічної самопрезентації в соціальному просторі), є доцільним розрізняти цілеспрямоване візуальне самоконструювання (при свідомій селекції візуальних атрибуцій схеми тіла, поведінки, стилізації одягу, архітектурних екзісів тощо) та стохастичну стратегію візуальної символізації, в якій суб’єкт використовує певні візуальні атрибуції безсвідомо-стереотипно, стохастично та імпульсивно» [3, с.11-12]. Таким чином, тіло має неоднозначні соціальні функції. З одного боку, воно включає людину у соціальну реальність, роблячи її невід’ємною частиною суспільства, а з іншого – виступає кордоном, що розділяє та може навіть протиставляти її соціуму.

В процесі самопізнання індивід бере до уваги ще й статеву ідентичність свого тіла. Найчастіше стать людини співвідноситься з категоріями маскулінності або фемінності. Проте можуть виникати випадки, коли чоловік має більше фемінних якостей, а жінка – маскулінних. У результаті цього може виникнути протиріччя з суспільною думкою та самим собою.

Крім цього, гендерний аспект у вивченні тілесності спонукає відповідати гендерній ролі, яка автоматично прикріплюється суспільством ще при народженні. Так, вважається, що жінка має виконувати репродуктивну функцію та виховувати дітей, адже її тіло призначене для того, щоб їх народжувати. Що стосується чоловіка, то він, маючи привілеї над жінкою у плані фізичної сили, має захищати жінку та дітей. Сьогодні патріархальні гендерні ролі змінюються: вважається допустимим «декрет чоловіка», тобто жінка після народження дитини йде працювати, а чоловік залишається вдома з дитиною. Сучасні жінки взагалі інколи вважають, що кар’єра є більш важливою. Цей зсув ролей призвів до того, що сьогодні поведінка людини часто не співвідноситься із її зовнішніми даними та навіть статтю.

У ході авторського дослідження, що проводилось серед студентів Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, ми намагалися визначити деякі аспекти, пов’язані з роллю тіла та зовнішності в соціокультурному просторі в оцінках сучасного студентства з урахуванням гендерних особливостей. Гіпотезою дослідження було наступне припущення: враховуючи ключові соціальні тренди розвитку, пов’язані, зокрема, з формальним усуненням багатьох атрибутів соціальної диференціації, притаманних ієрархізованим суспільствам, на даний момент тіло та зовнішність людини є одним із основних факторів оціночного судження щодо особистості в системі гендерних відносин. В результаті підведення підсумків опитування гіпотеза частково підтвердилася.

Можна з досить високою вірогідністю прогнозувати, що значення та актуальність проблематики, що пов’язана з тілесністю та зовнішністю в системі гендерних взаємовідносин, надалі буде тільки зростати.

Література: 1. Щерба О.І. Гендерний аспект реклами // Вісник харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна. – 2002. - №543. – С. 193-196. 2. Социология: Энциклопедия / Сост. Грицанов А.А., Абушенко В.Л., Евелькин Г.М., Соколова Г.Н., Терещенко О.В., – 2003. 3. Основи візуальної аналітики та соціології візуального символізму: прикладний аспект. – Монографія 3-х авторів. – К.: «Видавництво ДУКІТ», 2009. – 275с.


Шувалова Мария

Харьковський национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, г. Харьков)


Интерпретация социологических данных: замечания П. Бурдье


Проблема интерпретации результатов социологических исследований занимает особое место в социологической науке. Современная французская социологическая школа впервые последовательно (а главное – основательно и аргументировано) обратила свое внимание на данную проблему, и сумела ее разрешить руками одного из своих самых ярких представителей – Пьера Бурдье.

Главной опасностью, как считает Бурдье, является склонность к перенесению логики обыденного языка в язык социологии. Под этими словами подразумевается, что с высказываниями сконструированного исследователем языка обращаются так же, как и с высказываниями, сформулированными под действием «здравого смысла». Так, например, социолог констатирует в процессе анализа факт наличия некоей «ценности», а читатель стремится трактовать это суждение как ценностное суждение. То есть ученый может просто пересказывать на страницах своих работ реально существующие или существовавшие ранее факты, а читатель воспринимает передаваемые ученым факты исходя из своего внутреннего опыта и сводит их к оценочным понятиям. Например, «если П. Бурдье утверждает, что женщины реже мужчин отвечают на «политические» вопросы зондажей общественного мнения, то все же находится кто-то, упрекающий его за исключение женщин из сферы политики. Это происходит потому, что когда социолог фиксирует то, что есть, кто-то хочет сказать: «Хорошо вот так, как есть» [1]. Хотя на самом деле целью исследователя было донесение истины, а не своих личных оценок, что, в принципе, противоречит профессиональной этике социолога. Поэтому Бурдье считает, что в публикациях необходимо прописывать все аспекты теории и практики, подробно описывать все этапы формирования выборочной совокупности и причины выбора конкретной модели выборки, доказывать репрезентативность, четко показать все шаги полевого этапа, этапа анализа и интерпретации данных. Большое внимание также следует уделять используемым словам и языку в целом, ведь читатели рассматривают социологию, по мнению Бурдье, «сквозь очки своего габитуса. В том же самом реалистическом описании одни готовы найти оправдание своему классовому расизму, другие — заподозрить, что оно внушено классовым презрением. В этом проявляется принцип структурной ошибки в коммуникации между социологом и читателем» [2].

Пьер Бурдье уделял особое внимание статистическим таблицам, графикам и диаграммам. Ученый считал необходимым доказывать правдивость полученной информации непрофессионалам всеми возможными способами, что и делал в своих научных трудах.

В заключение следует отметить, что неправильная интерпретация результатов социологических исследований является всего лишь субъективным восприятием объективных данных читателем как некого оценочного заключения, сделанного автором в результате своего исследования, а потому во избежание данного вывода следует четко прописывать практическую часть исследования.

Литература: 1. Добреньков В.И., Кравченко А.И. Фундаментальная социология: в 15 т. Том 2: Социальная структура. – М.: Инфра-М., 2004. 2. Социоанализ Пьера Бурдьё. Альманах Российско-французского центра социологии и философии Российской Академии наук. — М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2001. – С. 224-249.


Еліна Юлія

Донецький державний університет управління

(Україна, м. Донецьк)


Особливості політичного лідерства часів Запорозької Січі


Будь-які демократично-революційні перетворення, пов’язані із активною участю мас, призводять до виявлення лідерів, адже народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому обраним ним демократичним шляхом особам, керівникам, політичним лідерам. Від того, яким буде вибір мас, залежить тип лідера, а, отже, й сама доля новоствореної структури [1].

Політичне лідерство представляє собою тип лідерства, що торкається практично усіх сторін суспільного життя. Діяльність різноманітних партій, суспільних організацій персоніфікується в конкретних особах – лідерах. Поняття “лідер” дуже широке, про лідера говорять як про людину, за якою йдуть без примусу; як про авангард групи, який завдяки своїй енергії користується довірою та підтримкою інших людей, які за власним бажанням йдуть за ним, визнаючи за лідером право керувати. Лідер визначає програму дій групи [2].

Політичним центром українського народу понад 200 років була Запорізька Січ. Її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що дає підставу називати українців «нацією козаків», а Січ – за демократичні порядки – козацькою республікою. Спираючись на теорію лідерства М. Вебера, ми зробимо спробу проаналізувати риси політичних лідерів часів Запорозької Січі. Згідно теорії М. Вебера, існує три типи лідерства: традиційне, харизматичне, раціонально-легальне лідерство. На думку М. Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів. Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих постатей, чиїми іменами називають епохи. Отже, в історії України була доба Сагайдачного, доба Богдана Хмельницького і Мазепина доба. Сагайдачний Петро — військовий і політичний діяч, лідер запорозького й організатор реєстрового козацтва, покровитель Української православної церкви, меценат [3].

Серед інших діячів свого часу П.К. Сагайдачний вирізнявся гострим аналітичним розумом, палким патріотизмом, глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, а також дуже розвинутим почуттям власної гідності. П. Сагайдачний – суворий лідер та воєнний реформатор. Історичну популярність забезпечили гетьману наслідки його діяльності для України, яка на той час перебувала у підневільному становищі. Врахування потреб народу, вміння вести дипломатичні перемовини та передбачати їх результати, спроможність бути відповідальним за свої вчинки, послідовним та непохитним у досягненні поставленої мети, глибоке розуміння завдань та перспектив боротьби – основні чинники, що сформували імідж політика ХVІІ ст. [4].

Ще один політичний лідер – Богдан-Зиновій Хмельницький. Він, поза сумнівом, мав харизму лідера, а завдяки своєму авторитету в козацькому середовищі міг бути просто-таки диктатором. Б. Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України ХІІІ–ХХ ст. політиком, який мав змогу не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних верств українського суспільства.

Основою популярності Мазепи І.С. була підтримка верхівки суспільства. Він був державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру. Можна беззаперечно сказати, що цей гетьман належить до харизматичних лідерів [5].

Посада гетьмана дозволяла будь- якої особі проявляти риси політичного лідера за часів існування козацтва. Виходячи з аналізу викладеного матеріалу, можна сказати, що основною рисою більшості гетьманів запорізьких козаків була харизма. Харизматичний лідер українського народу обирався прямим голосуванням та відповідав за свої дії перед своїми виборцями. Можна твердити навіть про наявність абсолютної легітимності, характерної для тоталітарних держав. На гетьманській посаді завжди були люди, які вели за собою народні маси та стояли на чолі війська запорозького, представляючи інтереси українців. З вищенаведеного зрозуміло, що саме харизматичні лідери найкращим чином відповідали специфіці квазідержавної структури, яку являло собою запорозьке козацтво.

Література: 1. http://uchebnik-besplatno.com/uchebnik-teoriya-politiki/fenomen-politichnogo-liderstva-yogo.html. 2. http://radnuk.info/pidrychnuku/polit/271-rozenfeld/4260-s-1----.html/ 3. http://histua.com/personi/k/konashevich-sagajdachnij-petro-kononovich. 4. http://www.publicity.kiev.ua/catalog/Stati/Getman_Petro_Sagaydachniy__obraz_uspishnogo_lidera_na_vidstani_stolit.html. 5. http://www.info-works.com.ua/all/istoria_ukraini/1091.html 6. http://www.info-works.com.ua/all/istoria_ukraini/1091.html


Яцура Катерина

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, м. Харків)


Відкритість влади як основа досягнення відкритості суспільства


Українська держава від початку свого становлення в якості незалежної країни окреслила конкретні пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці, досягнення яких стало головною метою молодої держави. Зокрема, це включення до інтеграційно-цивілізаційних процесів, перехід до ринкової економіки, становлення демократії, формування сильних структур громадянського суспільства, реалізація принципів та ідей правової держави тощо. Означені процеси характерні для суспільств відкритого типу.

Відповідно, Україна потребує розробки нових моделей формування та трансформації суспільства. Такі моделі покликані допомогти українському суспільству закріпитися на позиціях „відкритості”. Постановка проблеми спирається на результати наукових досліджень у різних галузях суспільно-політичного знання, присвячені виявленню специфіки формування відкритого суспільства, особливостей перебігу демократичних процесів тощо (А. Бергсон, І. Валлерстайн, Т. Гоббс, Дж. Локк, Л. фон Мізес, К. Поппер, Дж. Ролз, А. Сміт, Дж. Сорос, А. де Токвіль, Ф. Фукуяма, Ф. А. фон Хайєк, Л. Харрісон та ін.).

Відкрите суспільство як модель пропонує раціональне проектування державних та громадських інститутів з опорою на критичне знання, яке може бути отримане за допомогою соціально-політичного експериментування. Активний інтерес до концепції відкритого суспільства з боку вітчизняних дослідників у кінці ХХ – на початку ХХІ століття, звичайно, не є випадковим. Справа в тому, що розчарування Східної Європи та СРСР у соціалістичному устрої, з одного боку, дозволило розмірковувати про історичну перемогу ліберально-демократичних ідей, а з іншого – зробило помітними кризові процеси в соціально-політичному житті нашої країни. Саме в цьому контексті концепція відкритого суспільства, створена К.Поппером ще під час Другої Світової Війни, була позитивно сприйнята прозахідними політичними верствами в Україні. Але на практиці з’ясувалося, що новостворені демократичні інститути не здатні розвиватися в Україні відповідно до цінностей відкритого суспільства, оскільки владна еліта намагалася примусово впровадити модель відкритого суспільства в Україні, спираючись лише на досвід країн, що вже стали на шлях до „відкритості”.

Розвиток відкритого суспільства відбувається в кожній окремій країні по-різному. Розбудова відкритого суспільства здійснюється через якісну зміну співвідношення між повсякденною свідомістю, у якій концентруються раніше сформовані пласти культури, та накопиченим знанням, наукою. Люди самі вибирають власні життєві стратегії, свою ідентифікацію, беручи за основу установки та цінності своєї культури.

Але, перш за все, впровадження цінностей відкритого суспільства в Україні можливе шляхом досягнення повноцінної відкритості та прозорості влади. Так, Є.Б. Тихомирова акцентує увагу на важливості транспарентності влади, що виступає „ознакою демократичного суспільства та чинником його відкритості” [2, с. 39]. На нашу думку, саме владним верствам під силу здійснити переорієнтацію суспільної свідомості відповідно до демократичних цінностей та принципів відкритості. Це пояснюється тим, що державна влада розробляє та ухвалює безліч законопроектів, які визначають подальший розвиток та буття суспільства. Тому вкрай важливою є здатність влади усвідомлювати важливість побудови державної політики за принципами, що відповідають суспільствам відкритого типу. У цьому контексті постає питання про рівень довіри до влади з боку населення. Штучні пояснення щодо природи виникнення тих чи інших владних дій лише сприяють зростанню недовіри до представників влади (і до держави в цілому) з боку громадян. А наявність високого рівня довіри до уряду з боку суспільства є, за думкою Р. Інглхарта та Ф. Фукуями, провідним критерієм та умовою для існування демократичних, відкритих суспільств [1; 3].

У більш загальному ракурсі відкритість влади можна розуміти, як детермінанту демократичного розвитку, механізм підвищення рівня політичної культури громадян та сприяння їхній активній участі у політичному житті країни, інструмент здійснення контролю за владою та налагодження відповідних комунікаційних зв’язків між учасниками демократичного процесу, а також як право громадян отримувати об’єктивну повноцінну інформацію. В Україні ж для реалізації принципів відкритості влади зроблено лише декілька кроків, які, втім, можуть стати належною основою для подальшої розробки державотворчих процесів у напрямку до відкритості.

У відкритому суспільстві народ обирає представників влади, користуючись критичним розсудом, відповідно до власних потреб у свободі та захисті основних невідчужуваних прав. Новостворена владна еліта, у свою чергу, має підтримувати державний та суспільний розвиток у напрямку відкритості.

В Україні сьогодні виникає необхідність побудови нової моделі державного розвитку. Ця модель, на нашу думку, має відображати основні цінності та установки, які притаманні суспільствам відкритого, демократичного типу. Формування відкритого суспільства в Україні, на наш погляд, можливе за умови докорінних культурних змін, переорієнтації політичної влади у напрямку до відкритості, створення та закріплення на конституційному рівні механізмів та процедур, що сприятимуть впровадженню демократичних принципів і цінностей.

Література: 1. Инглегарт Р. Культурный сдвиг в зрелом индустриальном обществе / Рональд Инглегарт ; [пер. с англ.] // Новая постиндустриальная волна на Западе : антология ; [под редакцией В. Л. Иноземцева]. — М. : Academia, 1999. — 640 с. — С. 245—260. 2. Тихомирова Є. Б. Транспарентність і відкритість діяльності влади та шляхи їх забезпечення в Україні / Є. Б. Тихомирова // Наукові записки НАУ „КМА”. — К., 2002. — Т. 20 : Політичні науки. — С. 39—40. 3. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Фрэнсис Фукуяма ; [пер. с англ., под общ. ред. А. В. Александровой]. — М.: ООО „Издательство АСТ”, 2003. — 474 с. — (Philosophy).

Наукове видання


Соціологія у (пост)сучасності


Збірник тез доповідей Х Міжнародної

наукової конференції студентів та аспірантів


Харків, 22-24 березня 2012 р.


Українською, англійською, російською мови



Відповідальна за випуск Л.М. Хижняк


Дизайн обкладинки І.М. Дончик


Комп’ютерне верстання

А.О. Калашнікова, А.Я.Акмурзін,

О.О. Дейнеко, Р.І. Борисов


Підписано до друку 30.03.11 Формат 60x84/16.

Друк ризографічний. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 20,92. Обл.-вид. арк. 22,5

Тираж 300 пр. Ціна договірна.


61077, м. Харків, пл. Свободи, 4

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Видавництво Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна


Надруковано ХНУ ім. В.Н.Каразіна

61077, м. Харків, пл. Свободи, 4

Тел. 705-24-32


Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 3367 від 13.01.09
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Похожие:

Соціологія у (пост)сучасності iconІсторія соціології
Соціологія громадської думки”, „Технологія відбору в соціологічних дослідженнях”, „Соціологічний аналіз документів”, „Соціологія...
Соціологія у (пост)сучасності iconІсторія соціології
Соціологія громадської думки”, „Технологія відбору в соціологічних дослідженнях”, „Соціологічний аналіз документів”, „Соціологія...
Соціологія у (пост)сучасності iconСоціологія навчально-методичний посібник
Соціологія: Навчально-методичний посібник (для студентів 3 курсу заочної форми навчання всіх спеціальностей академії). Авт.: Бєлова...
Соціологія у (пост)сучасності iconСоціологія соціальної роботи: право на інституалізацію
У статті обґрунтовані підстави для виділення нової галузі соціологічних знань – соціологія соціальної роботи, розкрито її атрибутивні...
Соціологія у (пост)сучасності iconО. Д. Куценко політична соціологія: навчально-методичні розробки
Політична соціологія: навчально-методичні розробки для студентів соціологічного факультету / О. Д. Куценко. – Харків: Харківський...
Соціологія у (пост)сучасності iconПрактическое задание 35 Список используемой литературы 40
«модерна». Префикс «пост» нечто сменяющее, преодолевающее модерн. В XX веке, считает В. Бычков, наступает состояние «пост-культуры»,...
Соціологія у (пост)сучасності iconПрограмма дисциплины «Культурные практики (пост)современности в контексте теории модерна»
Программа предназначена для преподавателей, ведущих данную дисциплину, учебных ассистентов и студентов направления подготовки/специальности...
Соціологія у (пост)сучасності icon"Эволюция пространства-времени". / Вісник Дніпропетровського університету (Соціологія. Філософія. Політологія) Дніпропетровськ, рвв дну, 2002. Вип. С
Базалук О. А. "Эволюция пространства-времени". / Вісник Дніпропетровського університету (Соціологія. Філософія. Політологія) – Дніпропетровськ,...
Соціологія у (пост)сучасності iconДніпропетровська обласна універсальна
Україні як державні або професійні свята, ювілейних дат видатних історичних постатей та визначних діячів сучасності, найбільш значущих...
Соціологія у (пост)сучасності icon1. Основи наукознавства. Предмет та задачі курсу
Базові курси: Вступ до спеціальності, Соціологія, Політекономія, Розвиток виробничих сил
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib.znate.ru 2014
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница