Хвильового ... згідно з законами мистецтва намагається
скупчувати художню єдність твору навколо моменту
емоціонального» [13, 39]. Дослідники звертали увагу також на
«алітерованість, ритмічність і, сказати б, своєрідний музично-
пісенний тонус» авторських текстів [14, 50], на враження
неповторного синтезу літератури й живопису, а також
зазначали, що проза Хвильового «є майстерно-надхненно
інструментована від початку до кінця» [15, 231].
Художня
картина
світу
М.
Хвильового,
яка
сконструйована
зі
звуко-кольорових
компонентів,
детермінована способом розгортання ідеї твору. Вона наділена
енергією великого емоційного впливу; автор прагнув передати
фаустівський дух перехідної доби «романтики вітаїзму»,
роздвоєність внутрішнього світу модерної людини, перебіги
станів, настроїв. Це досить виразно проявляється у «Синьому
листопаді» Хвильового, де героїня переживає екзистенційну
суперечність між людським бажанням повноцінно кохати і
прагненням служити ідеалам революції. Марія не може собі
дозволити, за її висловлюванням, «плодити дітей», оскільки це
може завадити служінню ідеї. Вона вірила, що «завтра
розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої», хоч
не раз «думала про глухі заулки нашої республіки, де увечері
молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая.
Розбіглись дороги, розбіглись стовпи. На однім стовпі написано:
Підеш направо – загризе вовк.
Підеш наліво – уб’єшся в арку.
Це правда. Це дійсність» [10, т.1, 217].
У річищі європейської прози йде Хвильовий, коли створює
так звану ситуацію абсурду, розкриває амбівалентність,
антиномічність світоустрою. При цьому він артикулює до музики,
яка у його тексті активізує глибинний чуттєвий зміст слова і,
разом з тим, виражає надчуттєве, універсальне, означене митцем
як «синя даль», і всі компоненти форми підпорядковуються
вираженню цього надчуттєвого. У своїх шуканнях індивідуальної
форми інтерпретації світу як психологічної роздвоєності,
антиномічності М. Хвильовий перегукується із Г. Гессе, який у
романі «Курортник» (1924) писав: «Якби я був музикою, я без
12
зусиль створив би двоголосу мелодію, що складається із двох
ліній, із двох тональностей, що відповідали б одна одній,
доповнювали одна одну, одна одну зумовлювали, боролись,
кожної миті, у кожній точці ряду знаходились би у найтіснішій та
найживішій взаємодії та взаємозв'язку. І кожний ... зміг би
прочитати мою подвійну мелодію, завжди бачив би та чув поряд
із кожним тоном його протитон, брата, ворога, антипода. Саме цю
двоголосість, цю вічно рухливу антитезу, цю подвійну лінію я
намагаюсь зобразити своїми засобами, за допомогою слів, але
нічого не виходить ... Я хотів би знайти висловлювання для цієї
подвійності, я хотів би написати глави і фрази, де завжди
одночасно були присутні і мелодія і контрмелодія, де поруч із
розмаїтістю постійно відчувалась би єдність. Адже тільки в тому і
полягає для мене життя — в гойданні між двома полюсами, в русі
туди і сюди між двома основами всесвіту» [16, 176].
Хвильовий ставив завдання відтворити за допомогою
музики, кольорів безмежний простір, наблизити в міру змоги до
сучасників оту «заозерну казку», «синю даль». Оскільки «даль»,
за Шпенґлером, є «історичне відчуття» [5, 326], то це слово в
українського модерніста, як і в європейському словесному
мистецтві всіх мов, має сумний осінній відтінок. Актуалізація у
прозі ваплітян мотивів революції, неспокою, степу, вулиць
наших міст, творчої снаги України ще раз доводить, що
«переживання глибини, яке створює наш світовий простір», є
«внутрішнє усвідомлення долі, визначеного напрямку, часу,
безповоротного» [5, 326].
Доба
«романтики
вітаїзму»
характеризується
переборенням очевидного, вимагає життя як боротьби, що й
зумовлює сумні осінні тони.
Дискурс майбутнього у метатексті прози ваплітян, як
правило, постає у синіх і зелених кольорах: «голуба Савойя», «синя
загірна комуна», «зелений степ», «зелена пісня», «блакитні вежі»
тощо. В інтерпретації Шпенглера, це кольори «атмосфери, а не
предметів», а тому вони «холодні; знищують тілесність і
створюють враження ширини, далечі і безмежності» [5, 331]. Крім
того, у філософському дискурсі голубий і зелений тлумачаться як
фаустівські кольори – кольори самотності, турботливості, зв’язку
13
|
